Кажуть, він розмовляє з Богом

Ми виїхали близько другої години ночі, аби зустрітися з ним. Чотири години їзди в сторону Карпат і, біля печерного монастиря черга – з десяти чоловік. Мимоволі оглядаємось – нічого особливого непомітно, лише – вхід видовбаний у скелі і старенькі двері покрашені в зелений колір. 

– Він ще не приймає! – чуємо шепіт бабусі – Молиться!

Ранок. Туман розсіюється. На лінії неба і вершин гір проглядаються контури дерев, а між ними рух людини. Стає зрозуміло – то Він.

Монах йде повільно тримаючи в руках оберемок дров. Дід одягнений у стару фуфайку, на голові шапка з синьою полосою. Він не підходить до нас, а спускається в ущелину. Через кілька хвилин відкриваються двері його катрашки (кухні) і він здоровається, потім вибачається, говорить, що хотів спочатку нагріти буржуйку, а то трохи холодно.

Він ніколи не називав свого імені.

Його міміка скупа на посмішку.

Кажуть, він розмовляє з Богом, і…

… він цілитель.


– Хотів допомогти собі, знайти щось давно втрачене в середині власної душі, а знайшов Віру…і вона тут… – підкидає дрова у залізну пічку.

В приміщені майже нічого з побутових предметів немає. Єдине, що виділяється – це ікона Божої Матері, яку монах дістав з-за пазухи і поставив на «своє місце». Він завжди носить її з собою, тому що без неї не може.

– Вона зігріває, дарує тепло, яке описати словами не можна. І, це тепло в середині – говорить він, а в очах (у зморшках навколо них) читається доброта – Навіть, не знаю коли вперше відчув це… просто прокинувся одного ранку і зрозумів, що потрібно йти.

Не збираючи речі Він просто вийшов з дому. «Босими ногами ступаючи по росяній траві я повільно пішов куди очі дивились. Дивно! Але вже тоді я знав, що не повернусь додому. Я дійшов до найближчого храму двері якого мені відразу відкрилися, але в середині я не відчував присутності Бога. Мабуть, його там не було». Він опустився на коліна і почав плакати. Просто не міг повірити, що Господа тут немає.

Саме тоді він відчув порожнечу і вона його лякала. Чоловік став ходити від церкви до церкви аби відчути Господню милість, про те її ніде не було. Пізніше він зустрів монаха, який сказав: «Бог там, де його не шукають. Храми будують переважно ті у кого не сильна віра. Я нікому не потураю просто у кожного своя віра і свій Бог. А там де немає віри – є пустота».

– І, я зрозумів, потрібно відмовитись від усього, впершу чергу, від людей. Довго ходив по земних митарствах, а коли прийшла пізня осінь зрозумів, що пора зупинятися. Тут не далеко була дерев’яна церква. Спершу я спав у сараї, що був поруч – на сіні. Із приходом заморозків, з благословення Отця Сергія, перебрався жити у церковну підсобку.

Пожежа сталась десь приблизно в кінці січня. Згоріло все.

– Мене знайшов тодішній лісник, на дорозі, під снігом.


– Ми з дружиною Галиною в лісі збирати дрова, а ж раптом вона гукнула: «Михайло! Йди-но сюди. Тут людина лежить». Коли я підбіг до Галі, вона показала на купу снігу з якої стирчала нога. Ми стали швидко розгортати насип і коли дістали чоловіка то виявилось, що то Іван з церкви у сусідньому селі. (Ну так його люди кликали – бо ніхто не знав справжнього імені. – пояснив пізніше Михайло) Ми поклали чоловіка на воза, накрили рядюгою і поїхали до фельдшерки. Вже потім нам в селі сказали, що церква згоріла – пригадує подружжя.


В лікарні чоловік був не довго. Буквально через кілька днів він повернувся до села. Довго сидів біля згарища. А ж раптом відчув на собі пильний погляд. Озирнувшись він побачив у попелі очі. На нього дивилась Діва Марія.

– Я зрозумів, що знаходжусь там де мав би бути. Діставши іконку я пішов до лісу. І там натрапив на цю ущелину. Мені відразу сподобалось тут. Печера стала моєю домівкою. Дивно, звісно, але люди стали приносити мені їжу, одяг і просили, щоб я помолився за їхнє здравіє. Дехто приходив просто, щоб поставити свічку. Не знаю як, але я почав відчувати біль людей, що приходили і… мене це мучило. Я не міг ні спати, ні їсти. Таке відчуття, ніби уся важкість землі впала на мої плечі. Бувало сиджу по серед ночі і плачу, а саме головне – причини не знаю. А того дня до мене завітала жіночка, років сорока, прийшла сіла тихенько на камінь, запалила свічку і стала розказувати про свою дитину, про її хворобу. Говорила, що лікарі не можуть допомогти. І… тепер вона не знає куди йти, і до кого звертатись. Єдине, що я міг їй сказати це: «Приводьте дівчинку сюди, хай помолиться». А наступного ранку жінка прийшла зі своєю дитиною. Такого болю я ще не відчував. Боліло все! Особливо нутрощі. Руки трусилися. В голові паморочилося…


Як виявилось чоловік просто витягнув з її тіла біль. Як? Він, мабуть, і сам не знає, або не хоче зізнаватись. Про те околицею почали ходити розмови про чудо. Про людину, яке це чудо створила. Говорили про монаха, який лікує.


Він сидить біля відкритої пічки – гріє руки.

– Я живу тут вже десять років. – шепоче монах – А цю буржуйку приніс мені Степан роки три назад – каже: «Не шкода! У мене груба є, а тобі треба». Як у воду дивився, – та зима була холодна, щоб не ця пічка може й замерз.